Оригінал: I hate my son more than I've ever hated anyone.
По-перше, можливо, є інший саб, куди цей пост підійшов би краще. Але цей — найбільший, і моє прозріння змінило моє життя, життя мого сина і моєї дружини. Тому я, самозакохано, вирішив, що ця історія варта саме цього ком’юніті. Вибачте, якщо я помилився.
Приблизно через три тижні після народження сина я почав його ненавидіти. Від щирого серця. Я взяв двотижневу відпустку по догляду за дитиною, і ці два тижні минули в стані тотального безсоння та спроб зрозуміти, що, бляха, взагалі відбувається.
Приблизно в той самий час у дружини почалася післяпологова депресія. Вона теж була емоційно розбита.
Після виходу на роботу я почав боятися повертатися додому. Я приходив і намагався тримати його на руках. Казав собі, що люблю його. Але мене аж трясло від його присутності. Я настільки хотів просто залишити його біля пожежної станції (прим.: у США там зазвичай є бейбі-бокси). Навіть коли дружина займалася ним, я хотів просто врізати цьому тупому малому в його дурну мармизу. Все, про що я думав: "Нащо я на це підписався?!" Бо це не було випадковістю чи помилкою. Я РОКИ мріяв про дитину. Уявляв, яким буду татом. І ось я тут. І, Господи Ісусе, це лайно.
Я годинами намагався переконати себе, що люблю його. Логічно розкладав усе по полицях, розбираючи свою ненависть. Але в кінці завжди приходив до одного й того ж висновку — я ненавиджу його ще більше. Від "Я ж його люблю, правда?" до "Ні. Він просто мудак. Я його, бляха, ненавиджу. Я б обміняв його на використаний презерватив, настільки я його ненавиджу".
Я читав блоги. Я читав цей саб. Мені стало трохи легше, коли я дізнався, що інші батьки теж ненавидять своїх дітей. Але це було слабкою розрадою. Я все одно мав жити з цим шматком лайна. Мій брат, у якого першій дитині був рік, вважав, що я трішки здурів. Ми з ним близькі, тож він не був мудаком, але й підтвердити мої почуття не міг. Я залишався один на один з думкою: як, бляха, я пройшов шлях від "я хочу дітей" до "я б його вбив, якби не було наслідків". І зробив би це з радістю.
Дружина знала, що я його ненавиджу. Це тільки погіршувало її післяпологову депресію. Її батько покинув сім'ю, і вона боялася, що я зроблю те саме. Я міг обронити якусь дрібну репліку про те, який він відстійний, і це вводило її в депресивний стан, а я після цього ненавидів малого ще більше.
Одного вечора я вирішив, що мені треба накуритися (прим.: наркотики — це погано, не робіть так). Я не був завзятим курцем, хоча в минулому пробував. Але давно з цим зав'язав. І ось я купив косячок. Провів два дні на дивані, ведучи внутрішній діалог: "Та я ж не можу його насправді ненавидіти". Кожного разу приходив до того самого висновку — можу. А на третю ніч мене осінило. Вперше в житті я відчув невпевненість. Я не ненавиджу його. Я ненавиджу те, як він змушує мене себе почувати. Він змушує мене відчувати себе некомпетентним. А я, бляха, ненавиджу це відчуття.
І все. В одну мить ненависть зникла. Вона просто випарувалася. Це не означає, що я відразу почав його любити. Але злоба зникла. У перші тижні я цього не відчував. Ми обоє з дружиною були новачками в батьківстві. Але після виходу на роботу я бачив, що вона справляється набагато краще за мене, і це тільки підсилювало мою невпевненість. Усвідомлення того, що проблема не в дитині, а в моїй некомпетентності — ось що змінило гру.
Я вже не боявся брати його на руки. Став охочіше його годувати. Він плакав, як це роблять усі немовлята. Але замість того, щоб злитись, я почав звертатися до експерта — до дружини — і питати поради. Я більше не злився на себе за те, що я поганий батько. Я прийняв, що я новачок, що я вчуся, що вона справді краща за мене в цьому. Я не перейшов одразу від нуля до проведення з ним годин часу, лол, але щодня я проводив з ним більше й більше часу. Щодня моя невпевненість ставала все меншою.
Я хотів цим поділитися. Я бачив купу постів від новоспечених татів, які кажуть, що ненавидять своїх дітей, але ніхто не міг вказати справжню причину. "Просто чекай, колись це мине". Якщо хоча б один батько прочитає це і скаже: "Охрінеть, ось у чому справжня проблема!" — я буду щасливий.
Я друкую це на телефоні, в дитячій кімнаті, поки мій син спить у мене на грудях після ранкового годування. Йому буде три місяці через два дні, і я б пішов на бій з гризлі заради цього милого маленького засранця. Як усе змінюється.